Історія однієї чарівної іграшки

головна 1

Цього року коли я сфотографував серединку тюльпану, одна з моїх подруг написала, що це їй нагадує строкаті узори в дитячих калейдоскопах.

Це навіяло мені спогади 55-річної давнини.

Я тоді жив в місті Сєвєродонецьку, а літо завжди проводив у своїх бабусі й дідуся в селі Притулове, Куп’янського району. Це було чудове «безприв’язне» дитинство, яке згодом я так і не зміг проміняти ні на які піонерські табори.

То не підзорна труба!

Вперше я побачив калейдоскопа на вокзалі у Сватовому, де ми пересідали з лисичанського «робочого поїзда» на куп’янський, коли батьки везли мене на літо до села.

Серед метушні людей, які перебігали від одного потяга до іншого, спокійно стояла дівчинка і одним оком зазирала у якусь яскраву трубочку.

Я одразу вирішив, що то підзорна труба. Але батько повідав, що то така іграшка – калейдоскоп, он їх на вокзалі у кіоску продають.

Звісно я попросив купити й мені таке. Але мама сказала, що то дорога цяцька і коштує вона мабуть аж карбованець!

Ну нє, то й нє. Іграшками мене батьки ніколи не балували. Але красиву і таємничу назву – я запам’ятав.

Ганчірник і його товар

Тоді раз на місяць селом повільно, з довгими зупинками їхав на кінній підводі такий собі одноногий дід, що приймав старе ганчір’я, обмінюючи його на всілякі іграшки та інші товари.

Його всі в селі так і називали – ганчірником, а дехто дражнив посміттюхом.

А ще він просив здавати йому й старі книжки та газети. Але хто ж тоді в селі міг віддати йому макулатуру!

Адже і старі газети, і непотрібні шкільні підручники в СРСР мали зовсім інше призначення, бо до винаходу в тій країні туалетного паперу лишалося ще років 30!  Та й на розпалювання печі папір завжди потрібний.

Тому ганчірнику здавали лише старе драття. А ще – курячі яйця.

Діти несли йому хто що міг і він за те видавав їм, наприклад, таку пластмасову свистульку у вигляді солов’я. Туди потрібно було налити трішки води і він сюрчав дуже гарно.

Безымянный

Старші хлопці брали у діда риболовні волосінь та гачки.

А жінки несли йому яйця, складені у сито. Вони відганяли подалі дітвору і потайки вимінювали на яйця у ганчірника те, про що тоді і говорити було соромно – предмети жіночої білизни. Та то окрема історія.

А я побачив у нього той самий калейдоскоп! Але за нього потрібно було принести багато ганчір’я.

Я здав йому стару бабусину “кухвайку”, як казали у нас в Притуловому, що висіла в сараї і яку вони звісно влітку не одягали, а взимку я в селі не жив. Бабуся того дня пололи буряки на полі, і я вирішив, що та ватяна куфайка в господарстві зайва та й відніс її до підводи ганчірника.

І за це нарешті отримав калейдоскопа!

Неповторна краса

Пам’ятаю, як у мене перехопило подих, коли уперше зазирнув у вічко окуляра тієї картонної трубочки і відкрив для себе яскравий та чарівний світ дзеркальної гри. З кожним обертом іграшки візерунки змінювалися і ніколи не повторювалися!

Бабуся повернулися з поля і, побачивши калейдоскопа, теж довго дивилися на те диво.

Потім вони спитали, де я його взяв. Я розповів.

Вони мене трішки полаяли, адже в тій куфайці вони по холодам поралися і у корови, і в курятнику, і у свині. Але ганчірник вже давно поїхав з села і іграшка лишилася у мене.

Чудернацькі експерименти і крах…

Захоплення іграшкою вистачило на один день. Ми по черзі з моїм сільським другом Іваном Гутніком дивилися у калейдоскоп. Та нарешті й така розвага нам набридла.

Ми швидко навчилися розбирати іграшку і зрозуміли, як там все налаштовано.

Стали експериментувати і кидали туди не лише кольорових скелець, а й все підряд: ґудзики, квасолини, кісточки від вишень, траву тощо.

Найбільше реготали, коли пустили в нього живу муху і отримали смішні мушині узори. Іван запропонував навіть сходити до копанки, піймати там пуголовка або жабеня і запхнути його до калейдоскопа: «От чудно буде!».

Але не склалося. Дорогою до копанки ми удвох грали у «війнушки», в якій калейдоскоп був то підзорною трубою, то кулеметом, то навіть танковою гарматою. Під час уявної контратаки «німців» ми попадали на землю і я з жахом почув, як хруснуло одне з трьох дзеркальців в середині іграшки.

Дорогою додому я гірко рюмсав. Бабуся заспокоювали мене і сказали, що дід відремонтує.

Але знайти таке тоненьке дзеркальце в селі тоді було неможливо. Тому на цьому «життя і дивовижні пригоди» мого калейдоскопу скінчилися.

А моя добра бабуся так і не розказали діду про історію з куфайкою, бо тоді б я точно отримав лозиною по “сідалу”.

P.S.  Тоді в селі всі називали бабусь і дідусів, а багато хто навіть мам і татусів на «ви». Ось так.

Be the first to comment on "Історія однієї чарівної іграшки"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*