Два кіносеанси – два враження

кіно про що

Куп’янська громадська ініціатива “Наш родной город” разом з києвською громадською організацією “Студена” провела в Куп’янську два сеанси кіно для дітей і для дорослих.
Дітям було запропоновано чудовий повнометражний мультфільм “Пісня моря”, створений за мотивами народних ірландських казок.

kinopoisk.ru

Тут зовсім незвичні для нас казкові герої і сюжетні лінії. Цікаві художні образи і музика створюють особливий настрій співпереживання за долю братика і сестрички, які лишилися без мами. Як і кожна казка, “Пісня моря” завершується добре, хоча це не звичний голівудський хеппи-энд. Дійство в мультфільмі, як і все в Ірландії, іде неквапливо і грунтовно. Рекомендую переглянути його з дітьми.

А от для дорослих в Куп’янськ привезли сучасне вітчизняне кіно. Цьогорічну українську прем’єру, художній фільм “Брати. Остання сповідь”.

Фільм знятий режисером Вікторією Трофименко за мотивами оповідання шведського письменника Торгні Ліндгрена “Джмелиний мед”. І фільм уже встиг отримати кілька призів на різних фестивалях.

Власне оповідання займає всього 25 сторінок.

А от українська режисер адаптувала шведську історію до гуцульщини і зняла двогодинний фільм. Цікавий літературний матеріал було подано дуже специфічно. Майже суцільна темнота в оселях різко контрастує з сліпучими засніженими Карпатами. Герої розмовляють на гуцульскому діалекті. Титри, які перекладають діалоги, написані дрібненьким шрифтом, що відволікає від розвитку сюжету.

Хоча, власне розвиток сюжету розпочинається десь з середини фільму. Глядач, то придивляється до темноти в кадрі, намагаючись роздивитися, що там робиться. То намагається второпати, що мав на увазі режисер черговим монтажним трюком, коли, латкою, на тлі, захаращеної якимось мотлохом, темноти, раптом яскраво і зрозуміло промайне – чи-то спогад одного з героїв, чи-то оповідь від автора. І знову темрява…

Мені, в деяких сценах, дуже хотілося дати копняка авторам кіно за нависне затягування дійства. Побутові сцени нагадували старий анекдот про багатотомну книгу, яку нібито написав про себе Чапаєв : “Чапаєв сів на коня і поїхав. Цок-цок, цок-цок, цок-цок, цок-цок …( і таке цок-цок протягом кількох десятків сторінок). Чапаєв зліз з коня і зайшов до штабу. Кінець першого тому”.

В цьому кіно такого «цокання» вистачає.

Втім, саме так режисер, якій 34 роки, і уявляє собі життя самітніх старих людей. В одному інтерв’ю вона сказала «Я хочу, щоб глядач замовк. На якийсь час. Я не ставила завдання навчити його чому небудь. Мені хочеться тиші глядача і його занурення в себе. Щоб він зустрівся з собою. Щоб раптом відкрив в собі співпереживання, співчуття про яке говорить Далай Лама.»

Мені здалося, що таке трактування навіяно Канським переможцем 1983 року, японським фільмом «Легенда про Нараяму». Але там, разом із сюжетом, була і висока майстеровитість режисера, операторів та монтажерів.

Втім, для Вікторії Трофименко це лише дебют. А як для дебюту, кіно вдалося.

Сюжет розповідати не буду, сам по собі він цікавий і незабаром кіно “Брати” буде показано по телебаченню.

кино3

Be the first to comment on "Два кіносеанси – два враження"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*