Чорнобиль. Людина в історії

DSC08668

У виставковій залі  Куп’янського краєзнавчого музею розпочала роботу тематична виставка до дня Чорнобильської трагедії «Чорнобиль. Людина в історії». В рамках виставки проводиться конкурс есе учнів шкіл міста та району «Герой Чорнобиля поруч» про наших земляків ліквідаторів, та вимушених переселенців з чорнобильської зони.

DSC08670DSC08669

DSC08691DSC08692

Пропонуємо ознайомитись з роботою Поліни Шило, учениці школи №12, про ліквідатора Миколу Михайловича Шевцова.

 Аварія на Чорнобильській атомній електростанції… Звучить так офіційно, але ж скільки несказаного криється за цими словами.

Вибух пролунав 26 квітня 1986 року, радіація поширювалася з неймовірною швидкістю. Хто ж став на захист наших життів? Хто своїм здоров’ям жертвував заради майбутнього? Скільки їх було, героїв, що самовіддано виконували обов’язок перед Батьківщиною?

Чорнобиль, здається, так далеко, проте зовсім поруч…

Людей для ліквідації наслідків вибуху на ЧАЕС мобілізували з усіх куточків країни. Чимало було там куп’янчан. Зовсім поруч, у сусідньому з бабусиним під’їзді живе її друг і колишній колега Микола Михайлович Шевцов. Я часто спілкувалася з ним на тему Чорнобильської катастрофи, адже він один з тих, хто усував її жахливі наслідки.

Його батьки жили в селі Кислівка, вони були однолітками і на їх долю прийшлася німецько-радянська війна, яку вони зустріли у 17 річному віці і пішли захищати Батьківщину на фронт. Батько Михайло Якович служив у піхоті, а мама Раїса Михайлівна була медсестрою. Вона всю війну пліч-о-пліч пройшла зі своєю подругою і землячкою, Героєм Радянського Союзу Марією Шкарлєтовою. За незліченну кількість врятованих життів поранених солдатів та офіцерів Раїсу Михайлівну нагороджено багатьма відзнаками.

Після війни батьки побралися і продовжували жити у Кислівці. Микола народився 25 червня 1952 року. Він учився в школі і дуже захоплювався футболом. Потім у 1967-70 роках навчався в ГПТУ (нині ВПУ) №27, де отримав професію слюсаря з ремонту ливарного обладнання. В 1970 році він пішов служити в армію. Під час короткочасної солдатської відпустки у 1971 році хлопець одружився. Після армії повернувся на Ківшарівку і вони разом з дружиною Зоєю працювали на Куп’янському ливарному заводі. Згодом народилося двоє синів, отримали квартиру…

І як грім серед ясного неба настав двадцять шостий день квітня 1986 року. Багатьох заводчан стали  мобілізовувати на ліквідацію наслідків, які залишив по собі «мирний» атом. У вересні 1987 року надійшла черга і Миколи Михайловича. До місця призначення він їхав разом з друзями-земляками Віталієм Олепіром, Василем Ляховим, Борисом Марченком, Володимиром Красноносом і Миколою Власовим. Усе-таки разом їм було набагато легше, хоча кожен розумів, яка небезпека над ними нависла. Після двотижневої адаптації і навчання, земляків відправили на роботу з дезактивації військового спорядження.

«Наша база знаходилася в селі Аранове, за 30 км від ЧАЕС, – розповідає Микола Михайлович.- До контрольного пункту «Лільово» ми їхали на «чистій» машині, яку завжди вів мій приятель Василь Ляхов з села Пристін. У Лільовому – пересідали на «брудну» техніку і швидко доїжджали до пункту дезактивації, який було обладнано на хлібзаводі. На тому самому, який тільки збудували для населення Прип’яті і мали урочисто відкрити його якраз у день після вибуху. Там в цехах так і стояли приготовані до запуску мішки з борошном і цукром… Ех, яке красиве і сучасне місто було! 50 тисяч населення там до аварії проживало. Ото скільком людям долю зламала та трагедія!

Микола разом з напарниками гідно виконували свою місію. Працювали у три зміни, щоразу перевиконуючи завдання щонайменше на 120% від норми. Поспішали, викладалися на повну, бо знали, що від їх роботи залежало життя багатьох людей. Показники їх особистих дозиметрів давно перейшли дозволену межу, та тих приборів і не вистачало вдосталь. Штабісти навмання і дуже занижено записували щоденну норму отриманої радіації, і бійці-дезактиватори продовжували свою роботу.

Напружений графік роботи, життя за суворим розкладом без права на помилку – і жодного докору з боку мобілізованих солдатів. Був наскрізний патріотизм та відчуття обов’язку, які накривали з головою. Але людяність і щирість у відносинах вже досить дорослих людей не зникли. Хлопці часто шуткували і ділилися позитивними міркуваннями.

Одного разу Миколі Михайловичу доручили якось своїми силами відзначити свято 7 листопада. На загальному шикуванні він запитав у бійців, хто може зіграти на гітарі, баяні, заспівати, або виступити з іншим номером і тут майже всі бійці зробили крок вперед. Всі хотіли зробити для себе свято. І, на погляд Миколи Шевцова, номери їх самодіяльного концерту не поступалися за щирістю тим, що виконують артисти на професійних сценах.. Зіркою того концерту став куп’янчанин Віталій Олепір. Він і співав, і грав на акордеоні, і чудово розказував гуморески – глядачі були у захваті. Один з бійців пронизливо виконав тужливу пісню «Тумани, тумани верніть мою маму…», це дуже розчулило глядачів і навіть заставило крадькома змахнути сльозу. І це був єдиний випадок коли герої Чорнобилю дозволили собі бути слабкими.

А за організацію такого чудового свята Микола Шевцов і Віталій Олепір отримали від командування тижневу відпустку додому.

Виконавши свою роботу і отримавши офіційно регламентовану дозу радіації, вже в січні 1988 року Микола Шевцов повернувся додому, де його чекала дружина Зоя Павлівна і сини Валерій та Дмитро. Життя повернулося в спокійний ритм: робота на заводі – рідний дім.

Потім була шестирічна робота на далекій півночі, по-поверненню – служба у стрілковій команді станції Куп`янск-Сортувальний. І у 51 рік Микола Михайлович вийшов на пенсію, хоча ще й  досі продовжує працювати у Куп’янському водоканалі.

Насичене життя, сповнене несподіваних поворотів дісталося на долю Миколи Шевцова. Він сильно любить свою сім’ю і дуже вдячний дружині за підтримку у складних життєвих ситуаціях. А понад усе він радіє онукам – старшому Владу, який вже закінчує 4 курс університету і молодшому Артему, який ще навчається в школі.

А ще його дуже непокоїть війна в Україні, він дуже переживає за свого молодшого сина Дмитра, який наразі є воїном Збройних сил України і захищає нашу країну у зоні проведення АТО.

Героїзм у родині Шевцових схоже у крові і я дуже пищаюся такими земляками.

Одна людина і трагедії, що зачепають тисячі пов’язаних з ними життів. Подвиг і скромне мовчання про свої заслуги. А ще – просте людське щастя і непростий шлях до нього.    

Легко говорити про Чорнобиль, коли не знаєш його істинного обличчя. І внутрішній світ перевертається з ніг на голову, коли відчуваєш судомні удари серця того, хто пізнав усі тягарі катастрофи.

На те вони й герої, що віддають перевагу тиші, а не променям слави. Завдання молодого покоління – пам’ятати про все, що робилося заради сучасності і не давати зіркам згаснути, так і не запалавши.

На жаль, з кожним роком їх, не помічених, усе більше відходить у вічність…

DSC08688

 

Be the first to comment on "Чорнобиль. Людина в історії"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*