Війна і мир очима нашого земляка. Частина перша

головна 1

Ми вже писали  про нашого земляка Віталія Путіліна.

http://nashridkup.com.ua/?p=2278

Це саме  він був одним з ініціаторів наведення порядку на військовому полігоні «Широкий лан», що на Миколаївщині.  Тоді прості солдати, обурені бестолковістю тиловго командування, з вини якого кілька діб жили на снігу просто неба, пішли ходою до Миколаїва у військову прокуратуру.

Завдяки великому розголосу тоді вдалося привернути увагу до цієї проблеми найвищчого керівництва країни. І там під контролем громадськості таки навели порядок.

Після демобілізації Віталій повернувся додому і наразі очолює Куп’янську спілку воїнів АТО. Напередодні Дня захисника України він розказав мені про свій бойовий шлях.

Перша хвиля

До війни я майже 9 років служив у прикордонних військах. І коли Турчинов, в звязку з агресією Росії, оголосив першу хвилю мобілізації, мене у 2014 році призвали на службу знову. Спочатку я попав на заставу у Велико-Бурлуцькому районі. Коли у наших колег на Луганщині почалися проблеми з комплектацією, був оголошений набір добровольців на їх підсилення. Я став одним з них. 31 березня ми потрапили в бойовий табір прикордонників під Станицею Луганською.

22500857_1989890531290332_2137240807_n

Там ми жили в палатках неподалік Сіверського Дінця. Ми були крайньою позицією прикордонників. Справа – «сіра зона» де були сєпари, а зліва, за Сіверським Дінцем вже територія РФ. Над нами постійно літали російські бойові гелікоптери.

А найстрашніше, що з російської території через річку, просто над нашими головами, стріляли російські «Гради», артилерія та ракети «Точка У».  Все це летіло по нашим збройним силам під Луганськом та Щастям.

На нашу територію росіяни закидали свої диверсійні розвідувальні групи. Вони робили засідки і обстрілювали наших прикордонників. Від такої ДРГ загинув і мій побратим, наш земляк з Ківшарівки Максим Закопайло. Тоді було вбито ще і прапорщика Постольного, теж з Харківщини. Це були наші перші бойові втрати від рук російських агресорів.

Ми навчилися давати відсіч і один з ватажків луганських бандитів Болотов у місцевих ЗМІ заявив, що українські прикордонники поклали дуже багато його бійців і він зітре наш табір з лиця землі. І нас одразу теж почали обстрілювати з мінометів з території Росії. Під час першого обстрілу було поранено 14 прикордонників.

Ми одразу полчали укріплювати свої позиції. А обстріли тепер були щоночі, починаючи з 20-00 і до першої години. По нам гасили і з мінометів, і з важкої артилерії.  Починали обстріл з прикордонників, а потім переносили вогонь вглиб нашої території по позиціям 22 батальону та інших наших частин.  

Ці обстріли продовжувалися до 5 вересня 14 року, коли було підписано першу Мінську угоду про тимчасове припинення вогню.  І дійсно з території Росії тоді перестали стріляти. Хоча продовжували засилати ДРГ.  

А перед тим, 4 серпня нам оголосили про ротацію. Втім я і ще п’ятеро моїх друзів вирішили залишитися, щоб допомогти тим необстріляним і зовсім невмілим бійцям, які прийшли на заміну. Так я прослужив там до 20 березня 2015 року і повернувся додому.

22551451_1989890594623659_2022581268_n

22472661_1989890511290334_950003754_n

Донеччина, Львіщина, Дніпропетровщина, Миколаївщина і знову Донеччина

Відпочивши деякий час, я підписав контракт ще на рік. В військкоматі попрацював до 11 листопада 2015 року, і був направлений вже на Донецький напрямок.

Там я потрапив у 53 бригаду, що стояла у Мар’їнському районі.
Мене вразило те, що там практично не працював штаб. Командир роти був десь на лікарняному, його обов’язки виконував старший солдат, а замполітом взагалі був рядовий.

За 10 діб мене направили на навчання на Яворівський полігон.

За місяць повернули назад до 53 бригади, яку задіяли у навчаннях в Дніпропетровській області. Хоча головною задачею для бійців на тих навчаннях була боротьба з холодом. Ми постійно шукали для себе все те, про що не попіклувалися роздовбаї з тилових служб бригади – дрова та воду.

А потім нас перевели в Широкий Лан. І знову там «відзначилися» служби нашої бригади. Після всім відомих подій, мене у званні головного сержанта, як сказали – щоб не був сильно розумним, призначили заступником командира роти.

путилин

Командував. Добре провели бойові навчання і нашу бригаду перевели до Торецька.

Це там де Зайцеве і Авдіївська промзона.

Наш пост знаходився поруч з залізницею. Противник там стояв за півтора кілометри від нас і діяв не зовсім зрозумілою тактикою з засиланням ДРГ. Інколи ті ДРГ перли просто на нас. Ми їх «косили» і вони відходили назад. Чи може хотіли впевнитися, що ми на місці?

А залізницею щодня починаючи з 4 ранку і дотемна йшли товарні ешелони. З окупованої Горлівки в на наш бік з вуглем, а від нас до окупованої Горлівки з пустими вагонами. Ось така тоді була війна…

Хоча іноді диверсанти по темноті чіплялися на ті вагони і доїжджали до нас. Коли через тепловізор дивишся на вагон, що їде, то виявляється, що колеса у нього добре нагріті, і на їх фоні розпізнати «теплу» людину неможливо. Диверсанти зіскакували з вагонів на інший від нас бік залізничного насипу. Через бетону трубу в тому насипу підкрадалися на наш бік і звідти лупили з автоматів по нам. Потім швидко тікали назад, там чекали зворотній ешелон і на ньому поверталися до себе.

Вдруге я прийшов з війни 10 квітня 2016 року.

 

Be the first to comment on "Війна і мир очима нашого земляка. Частина перша"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*